У 80-х ми співіснували з партією і комсомолом на негласних принципах взаємного непоборювання. 1985-1990. Я навчалась в київському вузі. На курсі було трохи комуністів. Яким чином вони вступали в партію і як це робилось, я, наприклад, навіть не знала. І більшість не знали й не прагнули знати. В нашій групі було за весь час навчання лише два комуністи. Жоден з них не був не те, що неформальним чи формальним лідером, а навіть в більш-менш авторитеті.

Якось зайшли до нашої аудиторії і сказали нам, що один хлопчик, Володя, наш одногрупник, відсьогодні має бути нашим комсоргом і його рекомендують в лави КПРС, бо він «хороший представитель». Пам’ятаю, фраза про «хорошего представителя» групу дуже розвеселила, але за Володю звісно ж проголосували. По-перше, тому що всім було насправді байдуже, хто буде у нас комсоргом; по-друге, ми нічого не мали проти цього Володі; по-третє, нікому й в голову не приходило бунтувати з такого питання, як призначення нам комсорга. На той час це все було вже на стільки формально, що й говорити не було про що.

Нагадую, це був Київ-87.

Далі яку ще картинку пам’ятаю. Сказали нам на якомусь етапі, що тепер буде нашим комсоргом Саша. І потім почула, що він теж вступив у лави КПРС. Яким чином він до цього прийшов нікого навіть не цікавило. Це було якесь паралельне життя. Ну і в особистих розмовах всі знали, що Саша дуже хоче лишитись жити в Києві, отримати розподілення, після інституту в столицю. Напевно, для того й вирішив вступати в партію, рішили ми, знизавши плечима. Принаймні, коли я спитала в Сашиної дружини, чи справді Саша ідейний комуніст, та замахала на мене руками: «Ну какой там идейный?!».

Це був 88-й.

Тобто, що хочу сказати, бути комуністом на той час не особливо було престижно, тим більше – в молодіжному середовищі. Друга половина 80-х: перебудова, КВНи, конкурси краси, програма «Взгляд», Лесь Подеревянський… Та тут аби від комсомольських зборів відкосити. Хто при здоровому глузді влазив би ще в партсобранія?..

Моя свекруха, яка жила в Криму, була членом КПРС. І працювала в райкомі партії свого часу. У 1989-му, пам’ятаю, як вона хвалилася, що вийшла з партії, а ми між собою сміялися з неї, що знайшла, чим хвалитись, і так всі вже повиходили, подвиг, можна подумать.

Пам’ятаєте ГКЧП було влітку 1991-го? Тоді ж ходив жарт, що зараз побіжать усі знову вступати в КПРС. Тобто, на той час уже комуністів майже не лишилося.

…Київ 1984-й рік. Я в 9-му класі і ще не комсомолка. Класний керівник просить мене, щоб я поїхала в райком комсомолу і вступила, бо інакше не візьмуть в інститут, а не візьмуть в інститут, то треба буде йти на завод. Заводом нас лякали і батьки і школа. Неофіційно, звичайно. Офіційно у нас будь-яка праця була в пошані. Заводи тоді працювали, тож боятися було чого. Хлопців лякали армією. Ну бо Афганістан же ж… Та й не лише Афган. Зашлють в якесь Іваново чи Хабаровськ… Хлопці на курсі розповідали, як там було. Тобто, боятися реально було чого. Тому мій брат косив від армії рішуче і завзято, в чому ми йому сприяли усією родиною.

А, ну і про вступ до комсомолу. Коли я приїхала в райком комсомолу, то там посадили десь чоловік 20 за великий стіл, і почали задавати різні запитання кожному по черзі. Наприклад, скільки років піонерській організації, скільки орденів у комсомолу, в якому році щось там відбулось… Не вгадавши відповідь на жодне запитання, я вже вирішила, що таки доведеться йти додому і все це вчити. Але мені сказали написати реферат на тему, забула яку, і принести. Коли я принесла реферат, мені одразу видали комсомольський білет, а реферат не взяли.

Тобто, все було досить формалізовано на той час вже на найвищому комсомольському рівні.

Комсомольські внески складали, здається, одну копійку на місяць.

Коли я вже склала останній іспит у 1990-му, і мала отримати диплом, щоб їхати на власне весілля до Криму, я не могла підписати обхідний листок в комітеті комсомолу вузу. Мені сказали, що не вся група ще сплатила комсомольських внесків. Я щиро спитала: «А я ж тут при чому?!» Мені пояснили, що це принцип демократичного централізму. Я сказала тоді, що давайте я вийду з комсомолу. На це чоловік, який мав підписати мій обхідний листок, якось сумно відповів, що краще для мене буде все ж таки дочекатись, коли всі сплатять внески. Схоже, що він сам вже не вірив в це «краще». Ну, але я дочекалась. А як дочекалась – то взяла облікову картку і порізала її ножицями і квиток, здається, теж.

Коли в Криму на новій роботі до мене підійшла комсорг і сказала, що я маю стати на комсомольський облік, я їй сповістила, що вийшла з комсомолу. Вона перезирнулась з директоркою: «Как это вышла?». «Ну, вышла и всё» – несміливо відповіла я, бо, чесно кажучи, ще не бачила, що за це буває, адже на моїй пам’яті ніхто з комсомолу не виходив. Вони знизали плечима й пішли собі. Більше про це ніхто мені не згадував. Нагадаю, це був Крим-1990.

Пам’ятаю, як нас (мене і ще одну дівчинку) «розбирали» на комсомольських зборах групи за те, що ми не ходимо на ці самі збори і відмовились чергувати в їдальні. Чергування в студентській їдальні полягало в тому, що треба було на кухні мити посуд. Один раз я пішла, другий не схотіла. Коли подружка мені запропонувала «косити» разом, з радістю пристала на пропозицію. Ось за такі речі комсомольці наші одногрупники, обговорювали нас на найближчих комсомольських зборах. Нічим це не скінчилось. Ми так і не чергували більше в їдальні, але нас ніхто після цього не чіпав.

Ще пам’ятаю Крим-90. Ми поїхали в Алушту на педагогічний семінар. Це відбувалося в якомусь величезному палаці з’їздів. Один чоловік вийшов до трибуни і почав виступати українською мовою. Що тут почалося!.. Вчителі кричали з партеру і з гальорки, свистіли і тупали ногами. Про що саме він говорив, не було чути. Певно що про проблеми української в Криму, але йому не дали бути почутим. Я була шокована тим усім, адже в Києві ми були всі вже такі прогресивні, ходили на мітинги, а на тих мітингах багато людей говорили українською, і я навіть зробила собі саморобного значка синьо-жовтого (чи жовто-блакитного) з надписом ручкою «Борітеся – поборете!». Десь він у мене є. Потім, здається, вдалося рухівського значка надибати. Одна дівчинка побачила в інституті – і сказала: «Вот не понимаю этот авангард».

Коли я вчилась в школі, українською в Києві не говорили. І я теж не говорила. Хоч я вчилася в українській школі… Не говорила нею й в інституті. Але дратували ці «пожалуста по-руськи, я вчилась в руській школі». Пояснюю. Більшість викладачів викладали нам російською. Але деякі все ж таки пам’ятали, що вони в українському ВУЗі, і намагались викладати українською. І от лекції починалися часто з того, що викладач починав говорити, і тут починалися волання від якихось селян, які в побуті двох слів російською не могли зв’язати: «Пожалуста по-руськи!» Ну а таких, хто би захистив українську мову, не було жодного, включно зі мною.

Одна дівчинка якось не голосувала за російську і сказала, що їй все одно. Потім вже я дізналася, що вона з родини дисидентів.

Доки я не потрапила до Криму, я вже встигла в студентські часи побувати на кількох мітингах. Найбільше запам’ятався той, який біля нинішньої ЦВК відбувався навесні 1990-го. Це Литва відділилася. Вони перші відділились від союзу. Я не знаю, як знали люди, що треба їхати на мітинг. Де ми брали тоді інформацію, не пам’ятаю. Але на площі (яка, до речі, тоді не булла ще відгороджена отим парканом і не захаращена продуктовим ринком) зібралося більше 50 тисяч людей. Ніякої «озвучки» тоді не було. Вони говорили в мегафони. На сцені були Танюк, Яворівський, Горинь, Хмара, здається, та ін… Їх було важко побачити, не те що почути, їхні слова переповідали по натовпу. Від передніх рядів до задніх.

Пам’ятаю, я сказала подружці, що йду на мітинг підтримки Литви. Вона зробила круглі очі: «Ты что! Они же погибнут!»

Нас учили, що республіки ніби як мають права на самовизначення, але їх одразу задушить світовий імперіалізм. Але про саму можливість відділення говорили жваво на парах з політекономії, наукового комунізму, історії КПРС, наукового атеїзму. Тобто, майже на всіх гуманітарних дисциплінах, які у нас були, студенти шукали способу поговорити на ці теми. Цікавились, хоча ще не знали, що це настане у нас і незабаром.

От власне. Я би не писала так багато літер, але я з подивом дізналася, що у багатьох людей зовсім інакше уявлення про ті часи. А деякі мої ровесники свою приналежність до КПРС в минулому виправдовують тим, що інакше тоді було неможливо. Це неправда, м’яко кажучи.

А, і ще одне, у нас були на курсі відмінники, які мали намір піти в аспірантуру. І йшли. Серед них, на скільки пам’ятаю, не було жодного комуніста. Тобто, не було вже потреби вступати в партію заради того, щоб мати можливість займатися наукою. Тим більше, такої необхідності в той час не було в Галичині.

Тому з усього, що мене найбільше дратує в історії навколо націоналістки Ірини Фаріон, це те, що деякі молоді чи немолоді люди, свідомо чи несвідомо починають виправдовувати можливе членство Ірини Дмитрівни в лавах КПРС тим, що, мовляв, часи були такі.

Які були часи?

Часи були такі, що «особо опасный рецидивист» Василь Овсієнко, який брав участь в акціях протесту в таборі особливого режиму Пермської області, відмовився клопотати про своє помилування, але все одно був доправлений літаком до Житомира і звільнений. Звільнений був, адже Горбачов вже давно пообіцяв американцям, що нема у нас політв’язнів. І ось Василь Овсієнко, після семи років перебування в неволі (а загалом у нього більше 13 років таборів), звільнившись в серпні, вже у вересні вступає до Української Гельсінської Спілки, а через рік вже очолює її Житомирську філію. У 1989-му він вже бере участь в експедиції з перепоховання Стуса, Тихого і Литвина, замордованих в радянських таборах.

Такі були часи. Навіть в центральній Україні. Не те, що у Львові.

За матеріалами http://informator.su

ТЕМА ДНЯ
АНТИФАШИСТ ТВ
СВЯЗЬ ВРЕМЕН
Антифашист ТВ